К О М Е Н Т А Р від 30.09.2001 (Додатково див. Постанову ВАСУ N 04-1/11-7/60 ( v7_60800-01 ) від 27.03.2001 ) Здійснення господарської діяльності через мережу Інтернету (електронна комерція) набуває все більшого поширення у світовій практиці. Застосування різноманітних документів у електронній формі поширюється і в Україні. Причому, якщо раніше така форма застосовувалась виключно у банківській системі, то тепер її намагаються запроваджувати і небанківські структури, передусім торгові (електронні, інтернет-магазини). Отже, йдеться про поширення електронної форми на різноманітні угоди, передусім на угоди купівлі-продажу. А у справі, що коментується, мова йде про електронну форму депозитної угоди. Електронна форма документів активно запроваджується і у податковій звітності. Так, у новій редакції пункту 3.1. Порядку заповнення та подання податкової декларації з податку на додану вартість, затвердженому наказом ДПАУ від 18.04.2001 р. N 170 ( z0412-01 ) тепер передбачена можливість подання податкової декларації в електронній формі за умови реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством. Поки що застосування електронної форми документів найбільш детально регламентоване у банківсько-розрахунковій сфері. Правовою основою тут можна вважати Закон України від 05.04.2001 р. N 2346-III ( 2346-14 ) "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" (далі - Закон про системи) та Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р. N 135 ( z0368-01 ). Основні поняття наводяться у Законі про системи: - електронний документ - документ, інформація у якому представлена у формі електронних даних, включаючи відповідні реквізити документа, в тому числі і електронний цифровий підпис, який може бути сформований, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму або на папері (п. 1.10) ( 2346-14 ); - електронний цифровий підпис - сукупність даних, отримана за допомогою криптографічного перетворення вмісту електронного документа, яка дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати особу, яка його підписала (п. 1.11) ( 2346-14 ). Втім, регулювання укладення цивільно-правових угод у електронній формі в Україні поки що, практично, відсутнє (купівля-продаж, підряд тощо). Більше того, при буквальному тлумаченні ст. 42 ЦК ( 1540-06 ) можна дійти висновку, що електронна форма угод взагалі не передбачається (лише усна і письмова). Втім, ця норма не змінювалась з моменту прийняття ЦК у 1963 році. Нові господарські відносини прийшли у протиріччя із застарілими положеннями чинного законодавства і потребують його докорінних змін. На практиці це вже відбувається. Так, всупереч вимогам ст. 42 ЦК здійснюється правове регулювання угод з цінними паперами і біржових операцій. Положенням про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, що затверджене постановою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 15.01.97 р. N 9 ( z0020-97 ), передбачається функціонувавання спеціальної електронної системи, що зв'язує торговців цінними паперами в різних місцях і дає їм змогу укладати угоди без будь-яких затримок у часі. У своїй постанові в справі, що коментується, Вищий арбітражний суд України так висловився з наведеної проблеми: "Чинним законодавством України не передбачений спеціальні порядок і форма укладення угод... у електронній формі. Виходячи з положень статті 42 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю до укладення угоди." Отже, можна дійти висновку, що електронна форма угод поки що не розглядається у судовій практиці як така, що відповідає чинному законодавству. Якщо ж звернутись до п. 6 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 ( v_111800-99 ) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", то тут також розглядається лише письмова і усна форма угод. Яким же чином узгодити застосування електронної форми цивільно-правових угод з чиннним законодавством, зокрема, із ст. 42 ЦК ( 1540-06 )? На підставі усього вищенаведеного можна виділити такі основні риси електронних документів, що роблять їх придатними для оформлення у такому вигляді і угод, а не лише платіжних документів: 1) Електронний документ має бути придатним для переведення у паперову або іншу візуальну форму, тобто бути доступним для сприймання і оцінки будь-якою особою, в т.ч. і без спеціальних технічних засобів. 2) Електронний документ дозволяє за певних умов ідентифікувати особу, яка його підписала (визначити сторони договору). Зрозуміло, що за будь-яких умов зміст угоди у електронній формі має відповідати вимогам чинного законодавства і містити усі необхідні реквізити та умови відповідного договору. У справі, що розглядається, ця умова, до речі, була порушена. Втім, абсолютне і безумовне заперечення електронної форми договору не є коректним з технічного боку. Вигляд тексту договору, що передається партнеру для підпису факс-апаратом (факсимільний зв'язок) наступне повернення таким же чином уже підписаного договору не відрізняється від форми одержаної в результаті наступного роздруку через сучасний принтер цього ж договору, отриманого електронною поштою. Якщо придатним є перший варіант, то не зрозуміло, чому слід заперечувати другий (у момент передачі факс-апаратом текст договору також переводиться у електронну форму). Тим більше, що сучасний електронний зв'язок включає значну кількість технічних прийомів, які унеможливлюють доступ випадкових осіб до тексту електронного документа (пароль, логін, реєстрація зразків підпису тощо). Отже, за умови виконання відповідних правил певне волевиявлення контрагентів, виражене у електронній формі, не піддається сумніву. Аби уникнути непорозумінь, усі ці положення і застереження слід включати до умов договору. На нашу думку, до остаточного вирішення цієї проблеми у чинному законодавстві і судовій практиці слід дотримуватись головного правила. Крім електронної, договір повинен обов'язково існувати і в письмовій формі (у всякому разі на момент перевірки відповідними органами або під час розгляду справи в суді). Теньков С.О., заступник головного редактора газети "Юридичний вісник України" "Вісник господарського судочинства", N 3, 2001.