Центр исследования компьютерной преступности

home контакты

Роль уголовно-правового обеспечения в системе правового обеспечения развития информационного общества на основе анализа международных нормативных актов в сфере противодействия киберпреступности

Дата: 25.12.2008
Источник: crime-research.ru
Автор: Наталія Розенфельд, к.ю.н., Головний консультант Інституту законодавства Верховної Ради України


law/law.jpg Зважаючи на реалії розвитку інформаційного суспільства та його впливу на економіку та політику, революційного захоплення населення планети інформаційними потоками мережі Internet та їх повсякденного використання, які відбувають під впливом об’єктивного розвитку ресурсів інформаційного суспільства, врегулювання правового поля розповсюдження і використання знань, інформації і технологій стає квазінеобхідним у всіх країнах, які претендують на роль мотивованого учасника світових інформаційних відносин.

Як зазначено у п. 5 Декларації тисячоліття, глобалізація може набути цілком всеохоплюючий і справедливий характер лише через широкомасштабні і наполегливі зусилля по формуванню суспільства майбутнього, а ці зусилля включати політику і заходи на глобальному рівні, які відповідали б потребам країн, що розвиваються і країн з перехідною економікою і які розроблятися і здійснювалися б при їх ефективній участі таких країн.

Правове забезпечення розвитку Глобального інформаційного суспільства відраховується з прийняття Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства , яка була прийнята 22 липня 2000 року , якою, вперше у міжнародній практиці був зафіксований на нормативному рівні факт існування інформаційного суспільства та необхідності нормативного регулювання його коректного розвитку, який потягнув прийняття, у подальшому таких глобальних за сферою дії і суспільним значенням актів як Декларації тисячоліття ООН (2000 р.), а також Конвенцію Ради Європи про кіберзлочинність (2001 р.) (далі – Конвенція про кіберзлочинність) та Додатковий протокол до Конвенції РЄ про кіберзлочинність (2003 р.) . Важливим є те, що, незважаючи на те, що положення останніх двох актів поширювалися у примусовому порядку лише на держави-члени РЄ, ці акти були ратифіковані не лише країнами Європи, а й більшістю країн постарадянського простору, та, навіть, США , хоча і лише у 2006 році.

І хоча на міжнародному рівні вимоги саме кримінально-правового забезпечення тріади ресурсів інформаційного суспільства у неподільності було започатковано Конвенцією про кіберзлочинність та Додатковим протоколом до Конвенції про кіберзлочинність, до їх прийняття мали місце низка міжнародних актів, які вимагали від держав-учасниць криміналізації посягань на суспільні відносини, що за станом справ на сьогодні, з філософської точки зору, мають бути віднесені до новітніх злочинів інформаційного суспільства. Так, протягом другої половини ХХ сторіччя світовими та європейськими міжнародними організаціями були прийняті наступні акти, дії яких були спрямовані на правове регулювання ресурсів інформаційного суспільства - знань, інформації та комінукаційних технологій: Міжнародна конвенція ООН про захист виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (далі - Римська конвенція) 1961 року ; Паризький Акт 1971 щодо Бернської Конвенції про захист літературних та художніх творів 1971 року (далі – Призький акт 1971 р.); Угода ВОІВ про авторське право 1971 року (далі – Угода про авторське право); Конвенція ООН про передачу та використання дистанційного зондування Землі з космосу 1978 року ; Конвенція Ради Європи стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981 року ; Угода про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності 1994 року ; Угода ВОІВ про виконання фонограм 1996 року ; Директива Європейського Союзу стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання у особисте життя у телекомунікаційному секторі та інші. Вказані акти вимагали від держав-учасниць правового забезпечення відносин у сфері використання знань, інформації та інформаційно-комунікаційних технологій, які наразі визнаються ресурсами інформаційного суспільства. Наприклад, Конвенція РЄ стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981 року вимагала від країн-учасниць правового забезпечення безпеки даних особистого характеру від їх поширення та протиправного використання, розуміючи під такими даними “будь-яку інформацію, яка стосується конкретно визначеної особи або особи, що може бути конкретно визначена” (ст. п. “а” ст. 2), відповідно, визнаючи правопорушенням посягання на таку інформацію. А низка конвенцій, стосовно захисту авторських та суміжних прав вимагала на внутрішньому рівні здійснити необхідні засоби правового у т.ч. спеціального правового забезпечення авторського права та суміжних прав.

У той же час, намагаючись унебезпечити він протиправних посягань основні ресурси інформаційного суспільства, яке розвивалося з середини ХХ сторіччя, міжнародна спільнот намагалася здійснювала певні заходи правового забезпечення, стримати кібернетичну злочинність, яка посягала на високотехнологічні надбання людства, безпеки окремих країн і співтовариств і світу в цілому. Перші ж окремі міжнародні рекомендації щодо уніфікації новітніх злочинів почали з’являтися на початку 90-х років XX сторіччя , хоча на той момент з початку революційної трансформації злочинності минуло більше 30 років, а кримінальна інтервенція новітньої злочинності тривала близько 20 років.

Незважаючи на ефективне визначення у вказаних актах основних вимог щодо цивільно-правової регламентації вказаних відносин, ступінь їх реалізації у національних правових базах не давала ефективного результату щодо їх суворого додержання через відсутність правових підстави для гармонічного і ефективного застосування адекватної відповідальності за вчинення посягань на охоронювані вказаними актами об’єкти. До того ж, у всіх вказаних актах йшлося про регулювання вказаних відносин без урахування особливостей здійснення таких у Internet, через надшироке використання якого всі вказані правовідносини стали зазнавати на порядок вищу шкоду від кіберзлочинності. Ситуація кардинально змінилася з прийняттям Декларації тисячоліття і Окінавської хартії, оскільки ці документи на міжнародному рівні серед іншого задекларували основні напрямки розвитку суспільства у ХХІ сторіччі (п. 6 Декларації тисячоліття, п. 4 Окінавської хартії), визнали наявність та необхідність подальшого скоординованого розвитку всіх учасників світового суспільства (п. 5 Декларації тисячоліття), у т.ч. інформаційного суспільства (п. 2 Окінавської хартії) і необхідність його політичного і правового забезпечення (п. 4 Декларації тисячоліття, п. 19 Окінавської хартії) з метою підвищення рівня життя населення Землі (п. 5 Декларації тисячоліття) і надання можливості кожному вільно отримувати та поширювати інформацію (п. 1 Окінавської хартії) і користуватися благами сучасної цивілізації (п. 2 Декларації тисячоліття; п. 2 Окінавської хартії).

Декларації тисячоліття та Окінавська хартія дали початок саме комплексному загально правовому забезпеченню розвитку глобального інформаційного суспільства, регламентуючи, серед іншого напрямки стратегій і засоби сприяння розвитку і захисту знань, інформації та комунікацій у їх сукупності на благо людства.

З оглядом на попередній міжнародний нормотворчий досвід щодо останніх 20 років, можна відверто зазначити, що на міжнародному рівні кримінально-правове забезпечення основних ресурсів інформаційного суспільства почалося з Конвенції про кіберзлочинність та Додаткового протоколу до неї у сукупності, оскільки ними регламентувалися вимоги криміналізації суспільно-небезпечних діянь у інформаційному суспільстві у цілісному розумінні останнього, оскільки перші спроби комплексний підходу до проблем кримінально-правового регулювання безпеки тріади основних ресурсів інформаційного суспільства знайшли відображення у саме у цих документах.

Аналізуючи особливості рекомендованого переліку злочинів, криміналізації яких країнами-учасницями вимагає Конвенція Про кіберзлочинність та Додатковий протоколу до Конвенції Про кіберзлочинність, виділяються наступні: правопорушення проти конфіденційності, цілісності і доступності комп’ютерних даних і систем (ст.ст. 2-6 Конвенції Про кіберзлочинність); правопорушення, пов’язані з комп’ютерами (ст.ст. 7, 8 Конвенції Про кіберзлочинність); правопорушення пов’язані зі змістом (ст. 9 Конвенції Про кіберзлочинність); правопорушення, пов'язані з порушенням авторських та суміжних прав (ст. 10 Конвенції про кіберзлочинність); дії расистського та ксенофобського характеру (ст.ст. 3-5 Додаткового протоколу до Конвенції Про кіберзлочинність).
Проте, вказані до криміналізації у зазначених актах діяння стосуються вчинення лише (і тільки) через комп’ютерні системи, як про це зазначено у ст. 1 Конвенції про кіберзлочинність. У той же час, аналогічні діяння, вчинені без застосування комп’ютерних систем не підпадають під дію цих актів, оскільки відповідно до посилань ст. 10 Конвенції про кіберзлочинність на Римську конвенцію 1961 року, Паризький Акт Бернської Конвенції про захист літературних та художніх творів 1971 року, Угоду ВОІВ про авторське право 1971 року, Угоду про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності 1994 року, Угоду ВОІВ про виконання фонограм 1996 року, починаючи з 2001 року криміналізації вимагають посягання через комп’ютерні системи. Це, очевидно, оскільки за змістом саме з метою протидії кримінальній інтервенції кібернетичної злочинності така конвенція була прийнята.

Самим фактом прийняття Конвенції про кіберзлочинність та Додаткового протоколу до неї РЄ було доведено, що найефективнішим у протидії посяганням на ресурси інформаційного суспільства є кримінально-правове забезпечення, оскільки застосування такого – у вигляді обов’язкової криміналізації діянь, які раніше визнавалися звичайними порушеннями, але унебезпечення від таких діянь без застосування кримінально-правових механізмів було неможливим, або неефективним.

Звідси стає очевидним, що кримінально-правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства, як міжнародна стратегія, бере початок з прийняття...

Добавить комментарий
Всего 0 комментариев


Copyright © 2001–2017 Computer Crime Research Center

CCRC logo
Главным направлением в деятельности Центра является широкое информирование общественности об основных проблемах и способах их решения, с которыми сталкивается общество в сфере противодействия компьютерной преступности.